Багатомісячний інформаційний вакуум
переживають родини зниклих безвісти та військовополонених
Редакція газети «Вперед» продовжує публікувати розповіді родин зниклих безвісти та військовополонених, які вражають до глибини душі, адже сповнені надією на зустріч з рідними та просякнуті болем за своїх дорогих людей.
Олександр ІСТРАТОВ, батько прикордонника, військовополоненого Сергія ІСТРАТОВА:
Роздільна – це моя друга батьківщина. Я близько 50 років прожив у Маріуполі до
того, як розпочалася війна. У перші 25 днів війни я перебував у цьому місті разом з дружиною і двома онучками.
Нам довелося ховатися від війни у підвалі свого гаража, недалеко від нашого багатоповерхового будинку. Моя квартира згоріла у мене на очах. Під дулами автоматів ворога ми змушені були покинути підвал, нам дали 20 хвилин, щоб нас там не було. Потім довелося проїхати за маршрутом Таганрог Пенза Москва Кишинів Роздільна. Я все це детально описав у своїй книжці, де занотовано все погодинно з 24 лютого по 20 березня (ред. наша газета у 2022 році друкувала щоденник пана Олександра під назвою “Хроніки випаленого міста, або Репортаж із маріупольського підвалу”). Можна сказати, що нам пощастило пройти весь цей маршрут за допомогою наших дітей. Мабуть, Господь побачив, що нам іще рано покидати цей світ.
Крайній дзвінок від сина Сергія Істратова, 1974 року народження, був на початку війни, тоді він служив прикордонником. Він сказав: “Тато, все, що можете робіть, але швиденько з Маріуполя виїжджайте”. Але, поговоривши з сусідамимаріупольцями, дізнався, що весь маршрут з Маріуполя до Одеси, яким ми їздили раніше, вже зайнятий ворогом. Бердянськ, Мелітополь, Херсон окуповані. Ми прийняли рішення пересидіти в підвалі власного гаража, він двоповерховий на горі була машина, внизу ми. Перед нашим гаражем і позаду два гаражі були розбомблені. Весь час чекав, що і ми потрапимо під обстріл, але Бог сказав, ще рано, звідси вийдеш живим… Так воно і сталося.
Останній раз бачив сина перед війною, коли він приїжджав у гості до мене. Ми посиділи, порозмовляли, він попросив: “Тату, якщо у тебе є можливість, попроси, щоб мене перевели з одного округу в інший, ближче до вас, щоб я міг частіше до вас приїжджати”. До цього він служив у ЗСУ командиром роти забезпечення, пішов на пенсію, потім вирішив продовжити військову службу у прикордонних військах. Декілька разів після початку війни телефонував і казав що потрапив в оточення. Про це я дізнався вже в Кишиневі, там живе рідна сестра моєї дружини. Ми там після москви жили деякий час.
У квітні 2022 року дочка зателефонувала і сказала, що Сергій у полоні. Коли ми звернулися у відповідні органи, нам сказали, що, дійсно, є такий зі статусом військовополонений. У грудні нам прислали коротке 30секундне відео, де він звертається до нас і каже, що живийздоровий. Звісно, зйомка велась під наглядом. Наразі його дружина, проживаючи у Києві, зустрічає усіх, кого звільняють, щоб дізнатися про Сергія якісь відомості. Остання інформація, що він знаходиться в колонії в ростовській області у місті камінськшахтинський. Це все, що ми про нього знаємо. Неодноразово звертався в організації, які займаються військовополоненими, мені сказали, що нічого конкретного не можуть сказати, чого його не подають на обмін.24 серпня на День Незалежності України йому виповнилося 50 років.
2 квітня минулого року ми відсвяткували 50 років спільного життя. Ми з дружиною 
однокласники, навчалися в Роздільнянській середній школі № 2. Звідси пішов в армію, служив у Таманській дивізії. Після цього вирішили розпочати життя з чистого аркуша у колишньому місті Жданов, нині Маріуполь. 49 років прожили там, квартиру отримали, народили п’ятеро діток. Зараз вони проживають по всій планеті: один синок у Словаччині, одна дочка у Фінляндії, старший синок у полоні, дві дочки у Роздільній.
28 вересня виповнився рік, як дружина Алла пішла від нас. На жаль, не дочекалася сина, захворіла і через пів року померла. Вона дуже сумувала за сином, звичайно, дуже переживала за нього, от серце і не витримало. Я сподіваюсь дочекатись сина з полону. До речі, він вже сам дідусь, у нього вже є внучка. Боженька декілька разів мене спасав, я впевнений, що там, на небі, хтось є, за нами спостерігають. За ці два роки було стільки страшних ситуацій, але комусь час, комусь ще зарано йти у Вічність. Мені ще не час…
Ми не припиняємо пошуки сина. Мені сказали, що я можу написати листа, але немає 
ніякої гарантії, що він потрапить за адресою, то який сенс писати, давати якісь дані. Остання інформація про колонію в ростовській області. Із цієї колонії по алфавіту в’язнів пересилали в інші тюрми, у сина прізвище на літеру “І”, отже сподіваємось, що він ще там. Його дружина весь час намагається контактувати зі звільненими, чи знає хтось щось про Сергія.
Це наш первенець. У 1973 році ми переїхали в Маріуполь, а у 1974 році народився Сергій. Я 30 років пропрацював на «Азовсталі», жінка теж там працювала. Отримали чотирикімнатну квартиру, мали чотири земельні ділянки, автомобіль, гараж, все у нас було.
На наших очах відбулося руйнування Маріуполя. Спочатку на нашому сьомому поверсі були наші військові, відбивали ворога, а потім я побачив, що мого під’їзду вже немає, він згорів повністю. Одного разу я піднявся на свій поверх, щоб подивитись, що залишилось. Було таке враження, що там розірвалася бомба…
Лариса ЗАБЛУДНЯК
